Російська література – злочин, а якою буде кара?
445 могил в Ізюмі, 166 у нещодавно звільненому Лимані…
Доки запущені ворогом ракети падають на будинки, доки горять картини Примаченко, доки задихаються під завалами люди – на книжкових прилавках продовжують лежати примірники російської класики і продовжують чекати на свого читача. Але на якого читача? Закатованого жителя Бучі чи на мертвих зґвалтованих кацапами дітей?
Російська імперія здавна намагалася поглинути український культурний простір і частково їй це вдалося. Ми читаємо вірші Пушкіна, коли поруч лежить нерозгорнута збірка Франка, ми купуємо квитки на виставу «Майстер і Маргарита», коли на афішах – «Гуцулка Ксеня», ми милуємось картиною І. Шишкина «Ранок в сосновому лісі», а з картин Т. Шевченка знаємо тільки «Катерину».
Оксана Бруй, Президентка Української бібліотечної асоціації, зазначає, що відвідувала бібліотеки, де 60% становить російська література. Дедалі більше в інтернеті, зокрема в новинах, можна побачити заголовки на кшталт : « У Прилуках з бібліотек почали вилучати російські книжки», «Чорна стрічка для російської книжки», «Як закарпатські бібліотеки позбуваються російського духу». Чому це роблять тільки тепер?
Зараз у нас намагаються вкрасти історію, так само як раніше у нас вкрали М. Гоголя. Уявімо ситуацію: зацікавлений читач намагається знайти в інтернеті інформацію про письменника і бачить, що український Микола – це насправді «рускій класік Нікола».
Значить змальована у “Вечорах на хуторі біля Диканьки” українська дійсність не така вже й українська, а вжиті Гоголем українізми – це просто помилки, що мозолили очі російським критикам. Ось так нас обманювали тоді і продовжують робити це досі.
Крізь «Дантові пекла» російської літератури
Література є відображенням суспільного життя, адже в неї закладено актуальні на той час смисли, способи поведінки, проблеми та настрої. Отож, розглянемо російську літературу:
«Ми» – це роман-антиутопія, написаний Євгеном Замятіним в останні роки Громадянської війни.
Письменник зобразив суспільство майбутнього, де людина тільки гвинтик у бездушній машині Єдиної Держави, позбавлений волі, душі й навіть імені; де проголошуються теорії про те, що «несвобода» — щире «щастя», природний стан для людини, яка загубила своє «я» і є незначною частиною всеохопного безособового «ми».
Перед нами яскравий приклад гіперболізованої тоталітарної держави.
Зрештою, певні аспекти описані Замятіним, були втілені в Радянському Союзі, для якого був характерний примат держави над особистістю, примусовий колективізм і придушення легальної діяльності опозиції.
Чим сучасне суспільство росії відрізняється від суспільства Замятіна? Воно також позбавлене свободи, душі і не становить нічого більшого за звичайний гвинтик у механізмі хаосу.
Чи потрібно українцям це читати?
Ні, адже ми ніколи не були тоталітарною державою і нам не потрібні інструкції з виживання у такій системі – ми залишимо їх для наших сусідів.
Ліки від «темної сторони»
«Маруся» – це історичний роман українського письменника Василя Шкляра. Варто зазначити, що як і «Ми» Замятіна, він заснований на реальних подіях. Тільки нашому письменнику не доводилося заглядати у майбутнє, адже сюжетів є достатньо у нашому славному, героїчному минулому.
У романі розповідається про те, як тендітна шістнадцятирічна дівчина стає на чолі тисячного війська з єдиною метою: боротися за волю Вітчизни. Смілива і мудра, а часом жорстока, Маруся розуміє, що з ворогом, який прийшов на твою землю і воює з цивільними – інакше не можна.
Ця історія – тільки одна з багатьох. А скількох ми не знаємо і так і не дізнаємося?
Шістнадцятирічна дівчина бере на свої плечі відповідальність за цілу країну, адже прагне самотужки визначати й формувати своє майбутнє, врешті бажає бути вільною і розуміє цінність свободи, як ніхто інший.
То чому вона змогла, тоді, як російський народ пищить – настільки хоче втрапити у кігті диктатора?
Чи потрібно українцям це читати?
Звісно, потрібно, оскільки наш народ подолає ворожу орду й розвиватиметься далі, досягне вершин, а тим часом на російських болотах продовжуватимуть кричати: «Нє хачу уєзджать із Крима».
Підсумуймо…
“Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ. И вы, мундиры голубые, и ты, им преданный народ”
©рос. поет Михаїл Лермонтов.
“Росія — це одна шоста частина світла і п’ять шостих пітьми”
©рос. письменник, журналіст Володимир Колечицький
“Росія — найбільша паскудна, до блювоти бридка країна у всій світовій історії. Методом селекції там вивели жахливих моральних виродків, у яких саме поняття Добра і Зла вивернуте навиворіт. Всю свою історію ця нація борсається в лайні і при цьому бажає потопити в ньому весь світ”, ©рос. філософ, письменник, публіцист Іван Ільїн.
А чи потрібен підсумок, насправді?
Тому не забуваймо про нашу культуру, наших письменників і наших героїв, завдяки яким ми ті, хто ми є . Справжні.
І не забуваймо про те, що за кожен злочин є кара. Окупанти понесуть відповідальність за всі запущені ракети, зруйновані будинки, спалені картини та згублені душі…
Автор: Вікторія Юрків
