Краєзнавча довідка
3 лютого 2024 року, з нагоди 170-річчя від дня народження Ісидора Мидловського, завідувачка бібліотеки-філії №9 с. Крихівці Івано-Франківської МЦБС Департаменту культури міської ради здійснила краєзнавчу довідку «Родимий краю, село родиме».
Див.: https://www.facebook.com/groups/425643652044109?group_view_referrer=search&paipv=0&eav=AfZEhwpEFFcLE7nK-oIHZG4L6pQmPmzwnq1YRWX8ynaIfLnCSwcg2l4oKZ__oQhgppU&_rdr
Отець Микола завітав до Крихівецького ліцею
31 січня 2024 року до Крихівецького ліцею традиційно з Божим благословенням та Йорданською водою завітав отець Микола церкви Успіння пресвятої Богородиці. Священик благословив учнів, учителів та всіх працівників ліцею на добру долю, плідну працю та мирне навчання.
Див.: https://www.facebook.com/kryh.licej
«День ораторію» на парафії Святих Кирила та Методія
28 січня 2024 року на парафії Святих Кирила та Методія відбувся «День ораторію». Його відвідало майже 200 дітей, для яких було організовано та проведено 16 ігор, зокрема «Катехизм у пароха», де малі діти мали проказати молитву напамʼять або ж заколядувати, а старші повинні були розказати напамʼять 10 Божих Заповідей або ж 7 діл милосердя для тіла і для душі. У кожній віковій категорії було три переможці, які отримали квитки в кінотеатр та мурашині ферми.
Див.: https://www.facebook.com/josafatboyko/
Майстер-клас у Народному домі

25 січня 2024 року в Народному домі с.Крихівці відбувся майстер-клас з виготовлення “Стрітенських свічок”. Діти та дорослі мали можливість власноруч виготовити та оздобити свічечку з натуральної вощини, декорували її різноманітними травами та сухоцвітами.

Див.: https://www.facebook.com/groups/343873475968193/

Прем’єра вистави «Чарівна ніч перед Різдвом»

21 січня 2024 року в Народно домі с. Крихівці у рамках відзначення Розколяди, відбулася прем’єра вистави «Чарівна ніч перед Різдвом». Учні 3-Б класу Крихівецького ліцею продемонстрували свій талант під керівництвом викладачки Мар’яни Сабецької. Метою благодійного заходу був збір коштів на потреби ЗСУ. Завдяки небайдужим крихівчанам, під час вистави було зібрано 5500 тисяч гривень, які будуть спрямовані на закупівлю воску та парафіну для виготовлення окопних свічок.

Див.: https://www.facebook.com/groups/343873475968193/

 

Розколяда у Крихівецькому старостинському окрузі

21 січня 2024 року у Крихівецькому старостинському окрузі відбулася Розколяда та благодійний ярмарок на підтримку ЗСУ. Дякуємо всім мешканцям, гостям, парафіянам церкви Успіння Пресвятої Богородиці (парох о.-м. Володимир Чорній), колективам Народного дому с. Крихівці (директор – І. П. Малик), волонтерам (кондитерам, швеям, майстриням та ін.), які активно долучились до її проведення! Зібрано 48,5 тис. гривень, які будуть спрямовані на потреби військовослужбовців-крихівчан.

 

 

Законна петля: свобода слова в Україні та Леонід Кучма

Україна — держава, що пройшла через війни, геноциди, окупації та концтабори; держава, що кров’ю мільйонів заплатила за право бути на карті світу — святкує четвертий рік незалежності та готується до президентських виборів. Агітаційні плакати розклеєно, подарункові упаковки гречки роздано, календарики зі світлинами істинних лідерів думок за покликанням виборцям вручено. Інтрига бульбашкою надимається і лускає — нічого по собі не залишивши, окрім… мильного післясмаку. З-поміж двох кандидатів, з відривом у 7% відсотків перемагає Леонід Кучма, колишній прем’єр-міністр України та палкий поціновувач Комуністичної партії Радянського Союзу у відставці (чи ні?).

Розпочинається «правління» Кучми з низки реформ, які направлені на стабілізацію ситуації в економіці України, зокрема реалізовано сертифікатну приватизацію, розпочато реформу аграрного сектора. Необхідно зазначити що, у підсумку, президенту та його команді таки вдалося знизити показники інфляції з чотирьохзначних чисел до двозначних. Проте у кожній діжці меду є ложка дьогтю, а тут, радше, мова йде навіть не про ложку, а про цілісіньке корито, виставлене чи то людьми для свиней, чи то свиньми для людей.  Словом, як «Колгоспом тварин» од Джорджа Орвелла не жонглюй, а все одно нічого неясно. Адже показна самовідданість політиків державі ще не перейшла межі такого ж показного самозречення й від того, вони змушені посилено піклуватися про свій фінансовий та майновий добробут. Відповідно, під бурхливі аплодисменти вітаємо в студії корупцію!

Український народ вивільнився з тенет «совка» й все, задля того, щоби привести до влади людину, що на посаді президента України безкарно вчиняє щонайменше два вбивства. Людину, що стає каталізатором для появи олігархату. Людину, що плює в обличчя демократії, зневажає базові чесноти й мораль, зрештою чинить непростиме — стає призвідником трагедії та наносить на історію нашої Батьківщини ще один шрам, який кровоточить і нині.

Чи можна мати певність, що Кучма, який дотримувався багатовекторної політики й обіцяв дві державні мови в країні, не тримав під ліжком збірника з визначними думками Леніна, або Сталіна? Можливо, свято повірив у те, що чинячи так же, як і вони — зможе добитися приголомшливого успіху? Приміром, забажав, щоби йому теж звели мавзолей, водили до нього екскурсії та кланялися, як єгиптяни своїм кішкам? Як би там не було, а Кучма, все-таки, прогадав. Вочевидь, таки вартувало йому піти до «Ванги» й з її допомогою спробувати поставитися до цього життя серйозніше й свідоміше.

Та він цього не зробив…

16 вересня 2000 року відомий опозиційний журналіст, засновник інтернет-медіа «Українська правда», Георгій Гонгадзе, сідає у автомобіль та безслідно зникає. Розпочинаються пошуки, унаслідок яких у Таращанському лісі, за 100 кілометрів від Києва, вдається знайти обезголовлене тіло, а згодом — рештки черепа. Встановлено, що вони належать Георгію Гонгадзе. 28 листопада 2000 року стало відомо про наявність певних авдіозаписів, що, зі слів керівника Соціалістичної партії України Олександра Мороза, містили докази причетності вищого керівництва України до вбивства.

Винуватці понесли відповідальність аж у березні 2005 року, за часів президентства Віктора Ющенка, але понесли не всі. Виконавці сіли у в’язницю, а замовники залишилися непокараними. Відомо, що саме Леонід Кучма наказав «прибрати» незручного журналіста, який занадто охоче займався розслідуваннями та докопувався до того, чого знати не мав.

Четвертий рік незалежності. XXI століття від дня народження Ісуса Христа. У центрі Європи, у демократичній країні, де панівною релігією є християнство — президент убиває журналіста, порушуючи свободу слова, усі засади демократії, усі можливі догми, заповіді, правила та норми. Матір залишилися без сина, дружина — без чоловіка, діти — без батька, а народ — без своїх очей, без своїх вух, без свого голосу.

Сліпий, німий, глухий народ, яким політики-перевертні грають, неначе ляльками у дитячому театрі. Лишень перед нами розгортається трагікомедія, що руйнівною ланцюговою реакцією таки позбавляє Кучми од нагрітого за два терміни місця.

І Кучма — живий, вільний, успішний і популярний. Від нього не відвернулися, його не забули, а радше, цілком навпаки — продовжуючи кликати на інтерв’ю і залучати до різноманітних акцій. Хочеться запитати: а де ж та справедливість? Де мораль? Етос? Вочевидь, зачинені в комірці на три ключі та занесені до Червоної книги України.

Ми не сміємо забувати про те, що довелося віддати Георгію і багатьом іншим національним героям за те, щоби ми жили у вільній країні, де ти можеш почуватися безпечно, затишно, так, як удома. І не сміємо пробачати та забувати провини тому, хто вчинив таку наругу, таке блюзнірство й розсіяв такий темрявний біль!

Герої не вмирають, а Україна таки є без Кучми! І мусимо дбати за те, щоби більше такого «Кучми» у нашій історії не було. Ніколи. Якщо закон патиця, у котрої два кінці, то знайдімо таким політикам, які сміють глумитися і знущатися над нашим народом, їхню «законну петлю».

Виступ на підтримку ЗСУ

19 січня 2024 року творчі колективи й солісти Народного дому с. Крихівці своїми піснями підтримували українських воїнів. Виступ відбувся у рамках мистецько-патріотичного проєкту «З піснею до перемоги» на підтримку ЗСУ.

Див.: https://www.facebook.com/groups/343873475968193/

Педагогічна рада на тему «Безпечне середовище»
16 січня 2024 року в Крихівецькому ліцеї відбулося засідання педагогічної ради на тему «Безпечне середовище». За результатами педагогічної ради було прийнято ряд важливих рішень, які будуть визначати головний вектор роботи та розвитку ліцею.
Див.: https://www.facebook.com/kryh.licej
Ми думали що їдемо на два тижні: історія біженки з Бахмута

Героїня інтерв’ю, Софія Деряга — це звичайна дівчина у якої повномасштабна війна відібрала мирне життя, дитинство, рідне місто та домівку. Вона розповіла про те, як здолала випробування, що стали на її шляху, та про те, як продовжує жити з травматичним досвідом та неймовірною любов’ю до міста, якого більше не існує.

— Як ви дізналися про те, що почалася війна?

— 24 лютого 2022 року я прокинулася і, як завжди, збиралася до школи. Не чула ні вибухів, ні ще чогось. Лишень, коли взяла телефон до рук, то побачила, що дуже багато людей мені написало: і друзів, і однокласників. Мовляв, ти чула вибухи? А я нічого не чула. Потім мені кажуть: почалася війна, росіяни відновили військові дії. Я зрозуміла що в школу сьогодні не піду.

— Які зміни у місті вказували на початок війни? Що змінилося? 

— Направду, у 2014-му році у нашому регіоні також «літало» й звучали вибухи. Тому ми подумали, що цього разу буде так же, як тоді, що усе затягнеться на кілька місяців. Утім, тоді масових ударів по місту не було. Усе не було настільки серйозно. А з початком повномасштабної війни літало щодня. Спершу свистіло, а потім лунав гучний вибух: тряслися вікна, йшли вібрації квартирою. Одного разу, ми побачили за вікном яскравий червоний стовп вдалині. Рівний такий. Не знаю що то було. У підвал не ходили, бо у нас прорвало дамбу й усі підвали були затоплені. Людей стало менше, комендантська година з’явилася, у АТБ не було їжі, на мостах з’явилися військові, танки їздили містом і вибухи звучали щодня. Але люди були спокійні: якось я вигулювала собаку й почало вибухати, я оглядаюся, а всі, як йшли, так і йдуть. Подумала, що значить все нормально й продовжила вигулювати собаку. Ніби нічого не сталося.

— Що ви з сім’єю робили першим чином, коли дізналися про початок війни?

— Батьки поїхали в магазин, купували продукти та крупи. Тато об’їжджав усі аптеки у місті та поза містом, щоби придбати дозволену дозу інсуліну. Адже всі знали що відбулося з Маріуполем, і якби з нами сталося подібне — важливо було, щоби я залишилася з інсуліном. 

— Скільки часу ви хворієте на цукровий діабет?

— Я три роки хворію на цукровий діабет. Починаючи з січня, 2021-го року.

— Що буде з хворою на цукровий діабет людиною, якщо вона не отримає інсулін вчасно?

— Якщо людина з цукровим діабетом не отримає інсулін вчасно, то рівень цукру в крові може стати занадто високим. Тобто, почнеться гіперглікемія, або людина впаде в кому чи переживе інші серйозні стани, що можуть бути смертельними.

— Чи було щось подібне з вами? Чи переживали ви критичні стани?

— Найкритичніший випадок стався зі мною у гуртожитку, у Львові. Я живу в кімнаті з двома сусідками, з Олею та Вікою.  Саме з Вікою, коли було дуже тепло, ми любили ночами виходити на балкон і говорити про все-все. А одного разу ми подумали, що було би хорошою ідеєю випити на балконі чаю з чимось солодким. Отож, я з’їла бісквіт і не подумала про те, що людям, хворим на цукровий діабет, не варто ласувати мучними продуктами на ніч, адже це «довгі» вуглеводи. Інсулін доходить швидше й тому падає цукор. Відповідно, опісля бісквіту, вночі, у мене дуже впав цукор і я не пам’ятаю подій того вечора. Пам’ятаю, лишень те, як розплющила очі й побачила навколо медиків зі «швидкої». Тоді мої сусідки врятували мені життя*, адже це був дуже критичний випадок.

— Після якої події ви зрозуміли, що потрібно виїжджати з Бахмута?

— Мої батьки пішли гуляти з сестрою, яка лежала в дитячій колясці, а я залишилася у квартирі. Раптом стало чутно свист ракети, а потім — гучний вибух десь у нашому районі. Опісля знову почало свистіти й вибухати. Я пішла в коридор, сіла й панікувала, бо розуміла, що на вулиці мої батьки й сестра. Подзвонила їм, вони прийняли виклик і сказали, що все нормально. Мама зайшла в супермаркет, почула вибухи, злякалася і хотіла вийти, але великий натовп зляканих людей почав бігти у магазин, сподіваючись там сховатися. Їй ледве вдалося вийти.

— Що ви відчували, коли покидали Бахмут?

— Того дня ніхто не почував сильного відчаю, адже всі думали, що це тільки на два тижні. Усім було сумно, але не надміру. Ми виїжджали на власному автомобілі, речей не змогли взяти багато, бо у мене є маленька сестра й половину машини зайняла тільки її люлька. А ще ж, як би не хотілося, а ти не помістиш в одну машину все те, що наживав упродовж життя. У багажник поскладали одяг, не змогли взяти з собою ні фотоальбомів, ні посуду, ні ще чогось. Їхали сім’єю: я, тато, мама, сестра й наш собака. Були дуже великі затори на виїзді з міста, величезна черга перед блокпостом: автівок п’ятдесят. Чи я здогадувалася, що більше ніколи не повернуся в цю квартиру: зовсім, ні. Їхали, посміхалися, жартували, думали, що через 2 тижні повернемося. 

— Куди ви поїхали?

— Ми поїхали до Павлограда, бо у батьків там були знайомі, які, за іронією долі, 2015-го року зі своїми дітьми виїжджали з-під обстрілів у Горлівці. Пам’ятаю, що вночі батьки розмовляли про війну, а я лежала в ліжку й ридала. Тому що хотіла додому. Мені було дуже страшно, бо я не знала чи побачу ще свого хлопця і друзів. Адже ми роз’їхалися, без перебільшення, по всьому світу. Зі своїми друзями я відтоді так і не бачилася.

— Чи повертався хтось зі сім’ї, або зі знайомих у Бахмут?

— Десь у серпні мій тато знову поїхав до Бахмута за речами. Ми дуже хвилювалися за нього, бо тоді у Бахмуті вже було гаряче. Він забрав фотоальбоми, дещо з одягу. Мій хлопець їздив у Бахмут з батьком, щоби забрати ще якісь речі. Я дуже за нього хвилювалася, бо коли він заїхав у Бахмут — у нього повністю зник зв’язок на добу чи близько того. Це було дуже страшно.

— Які речі, вивезені з Бахмута, є найціннішими для вас?

— Я з Бахмута вивезла свою зв’язку ключів і виходить так, що дверей і квартири немає, але ключі є. Для мене це символ того, що колись у мене було таке життя. Я завжди тримаю їх поруч, перевожу з міста до міста. До речі, трохи сумно розуміти, що ти іноді забуваєш свою адресу. Наприклад, приходиш кудись, де потрібно вказати бахмутську адресу й не можеш згадати номеру будинку чи квартири. Ой, а ще мене дуже засмучує те, що в Бахмуті залишився мій ведмедик. Коли мені виповнилося шість років, то батьки подарували мені великого ведмедика Колю. Я його дуже любила! З дитинства боялася блискавок і грому, тому брала цього ведмедика у ліжко й ховалася за ним. Так почувалася у безпеці. Але ми не змогли його вивезти й коли я побачила свою вигорілу квартиру, то почала плакати через те, що уявляла як він горить. Мені навіть здавалося, що йому дуже боляче було. 

— А можна вважати, що цей ведмедик є для вас символом дитинства, яке залишилося там?

— Можливо, так. Він був чимось дуже затишним та важливим для мене. Щоразу, як згадую про нього, то починаю плакати. 

— Як ви дізналися про те, що ваш будинок згорів? Що допомогло вам справитися з цією подією та пережити її?

— Весною 2023-го року я йшла вулицею й мені відправили фото на якому я побачила наш згорілий будинок. Почала плакати та відправила це батькам, дзвонити не стала, щоби не засмучувати ще дужче. Додому повернулася у максимально поганому стані, бо мої батьки дуже багато працювали заради цієї квартири. Це була наша відносно нова покупка. Певний час після цього усім нам було дуже погано, але ми один одного витягали з кепських станів. Майя усіх радувала, бо цікаво спостерігати те, як маленька дитина росте. А ще ж у кімнату мого хлопця було пряме влучання. Була кімната, а стала просто дірка. Складно було на це дивитися, тому з часом я перестала моніторити бахмутські новини.

— Які події, пов’язані з Бахмутом, були для вас найбільш травматичними?

— У вересні 2022-го року я прокинулася зранку й побачила, що горить Будинок культури. Для мене це було дуже боляче, адже в цьому приміщенні я проводила майже кожен день упродовж чотирьох років, оскільки займалася цирковим мистецтвом. У мене там було дуже багато хороших моментів, дуже багато спогадів. Ця подія спричинила депресивний стан із якого мене вивела моя сім’я, друзі та хлопець. Я дуже плакала за Будинком культури, особливо, коли побачила фото зроблені квадрокоптером: чорна будівля, без даху, прогорілий зал, повністю чорна сцена… усе вигоріло, усе чорне, взагалі нічого немає. Мені дуже боліло. Тим більше, тоді всі ще сподівалися, що вони повернуться додому, бо більшості ще було куди повертатися. А ще в моєму класі була дівчинка з якою ми сиділи разом у першому класі. Багато на той час спілкувалися. А потім я дізналася, що їх з мамою розшукують. Згодом побачила повідомлення про те, що їх знайшли мертвими на Краматорському вокзалі. Тоді я це теж кілька днів обдумувала, було тяжко. Не знаю чому, але передивлялася всі фото цієї дівчинки у соцмережах: ось вона стоїть посміхається і навіть не знає що через рік її не буде. Чи, наприклад, до 9-го класу в мене був однокласник з яким ніхто не спілкувався. Він тримався окремо від усіх. А коли почалася війна, то ми побачили новину про те, що СБУ затримало колаборанта. Ми впізнали на фото свого однокласника: його засудили за зраду держави. Згодом було доведено, що через нього загинуло щонайменше 50 людей. Ця людина сиділа за партою, переді мною, а потім контролювала й регулювала удари, які завдавалися по його ж місту.

— Чи загинув хтось з ваших рідних у Бахмуті?

— Ні, з моїх рідних — ні. Але друг мого батька з самого початку пішов на війну, воював під Бахмутом. У вересні 2022-го року тато дізнався, що він загинув і дуже засмутився. Їздив до Києва, щоб побути в нього на могилі. Його похоронили в закритій труні, тому дружина навіть не бачила свого чоловіка.

— Яке ставлення було до вас, як до біженців? 

— У Києві ми кілька місяців прожили у селі Головурів. Деякі люди прийняли нас дуже тепло, переймалися нами, піклувалися про нас, пропонували допомогу й фрукти, овочі за безкоштовно, за просто так. Але одна дівчина підійшла до мене й сказала, мовляв, добре, що у нашої машини дніпропетровські номери, а не донецькі, бо інакше її би подряпали. Мені стало неприємно й трохи страшно, бо я не знала, як інші люди будуть надалі нас сприймати. Чула фрази типу: «Надоєлі еті бєженци, понаєхалі» й розуміла, що так думає не одна людина, а багато. Через це також було дискомфортно. 

— Опісля того, як ви прожили певний час у Павлограді й відновили стабільність, чи стало легше вам проживати втрату Бахмута? 

— Якось у Павлоград дуже сильно прилетіло. Стояла ніч,  я лежала у себе в кімнаті на ліжку. Прозвучали дуже гучні вибухи. Я злякалася й пішла в кімнату батьків, де ми були втрьох: сестра, мама та я. А ще я міцно обіймала свого собаку Шона, бо боялася: якщо в наш будинок прилетить, то я більше ніколи його не побачу. Я дуже рада, що моя сестра весь час спала. Вибухи не припинялися і я сиділа, слухала. Було темно. Я уявила, що сиджу вдома у коридорі, у Бахмуті — майже у це повірила. А коли все затихло, то я пішла до себе в кімнату й мені цілу ніч снився Бахмут. Навіть пам’ятаю що мені приснилося: я ходжу нашою квартирою і там усе ціле. Дзвоню батькам і кажу: у нас все класно, квартира не згоріла, усе гаразд! Дивлюся у вікно й там усе теж добре. А після цього я прокидаюся у Павлограді й стає так нестерпно боляче. Узагалі, у Павлограді депресняки були дуже часто. Постійно крутилися думки в голові: «Хочу додому! Хочу повернути все, як було», але я намагалася триматися заради батьків, а вони трималися заради мене. Часто уявляла, що насправді, я у Бахмуті та йду в школу, чи до когось на день народження. Розгортала такі сюжети, але потім накривало усвідомлення того, що я у Павлограді. У Львові стало легше, бо я тут зайнята. Але все одно часто накриває, бо дуже багато тригерів. 

— Спасибі вам за розмову! Сподіваюся, що з часом травматичний досвід переживати стане легше й що він, принаймні частково, стьмяніє посеред приємних та радісних подій, які ви ще встигнете пережити тут, у Львові.