Ми думали що їдемо на два тижні: історія біженки з Бахмута

Героїня інтерв’ю, Софія Деряга — це звичайна дівчина у якої повномасштабна війна відібрала мирне життя, дитинство, рідне місто та домівку. Вона розповіла про те, як здолала випробування, що стали на її шляху, та про те, як продовжує жити з травматичним досвідом та неймовірною любов’ю до міста, якого більше не існує.

— Як ви дізналися про те, що почалася війна?

— 24 лютого 2022 року я прокинулася і, як завжди, збиралася до школи. Не чула ні вибухів, ні ще чогось. Лишень, коли взяла телефон до рук, то побачила, що дуже багато людей мені написало: і друзів, і однокласників. Мовляв, ти чула вибухи? А я нічого не чула. Потім мені кажуть: почалася війна, росіяни відновили військові дії. Я зрозуміла що в школу сьогодні не піду.

— Які зміни у місті вказували на початок війни? Що змінилося? 

— Направду, у 2014-му році у нашому регіоні також «літало» й звучали вибухи. Тому ми подумали, що цього разу буде так же, як тоді, що усе затягнеться на кілька місяців. Утім, тоді масових ударів по місту не було. Усе не було настільки серйозно. А з початком повномасштабної війни літало щодня. Спершу свистіло, а потім лунав гучний вибух: тряслися вікна, йшли вібрації квартирою. Одного разу, ми побачили за вікном яскравий червоний стовп вдалині. Рівний такий. Не знаю що то було. У підвал не ходили, бо у нас прорвало дамбу й усі підвали були затоплені. Людей стало менше, комендантська година з’явилася, у АТБ не було їжі, на мостах з’явилися військові, танки їздили містом і вибухи звучали щодня. Але люди були спокійні: якось я вигулювала собаку й почало вибухати, я оглядаюся, а всі, як йшли, так і йдуть. Подумала, що значить все нормально й продовжила вигулювати собаку. Ніби нічого не сталося.

— Що ви з сім’єю робили першим чином, коли дізналися про початок війни?

— Батьки поїхали в магазин, купували продукти та крупи. Тато об’їжджав усі аптеки у місті та поза містом, щоби придбати дозволену дозу інсуліну. Адже всі знали що відбулося з Маріуполем, і якби з нами сталося подібне — важливо було, щоби я залишилася з інсуліном. 

— Скільки часу ви хворієте на цукровий діабет?

— Я три роки хворію на цукровий діабет. Починаючи з січня, 2021-го року.

— Що буде з хворою на цукровий діабет людиною, якщо вона не отримає інсулін вчасно?

— Якщо людина з цукровим діабетом не отримає інсулін вчасно, то рівень цукру в крові може стати занадто високим. Тобто, почнеться гіперглікемія, або людина впаде в кому чи переживе інші серйозні стани, що можуть бути смертельними.

— Чи було щось подібне з вами? Чи переживали ви критичні стани?

— Найкритичніший випадок стався зі мною у гуртожитку, у Львові. Я живу в кімнаті з двома сусідками, з Олею та Вікою.  Саме з Вікою, коли було дуже тепло, ми любили ночами виходити на балкон і говорити про все-все. А одного разу ми подумали, що було би хорошою ідеєю випити на балконі чаю з чимось солодким. Отож, я з’їла бісквіт і не подумала про те, що людям, хворим на цукровий діабет, не варто ласувати мучними продуктами на ніч, адже це «довгі» вуглеводи. Інсулін доходить швидше й тому падає цукор. Відповідно, опісля бісквіту, вночі, у мене дуже впав цукор і я не пам’ятаю подій того вечора. Пам’ятаю, лишень те, як розплющила очі й побачила навколо медиків зі «швидкої». Тоді мої сусідки врятували мені життя*, адже це був дуже критичний випадок.

— Після якої події ви зрозуміли, що потрібно виїжджати з Бахмута?

— Мої батьки пішли гуляти з сестрою, яка лежала в дитячій колясці, а я залишилася у квартирі. Раптом стало чутно свист ракети, а потім — гучний вибух десь у нашому районі. Опісля знову почало свистіти й вибухати. Я пішла в коридор, сіла й панікувала, бо розуміла, що на вулиці мої батьки й сестра. Подзвонила їм, вони прийняли виклик і сказали, що все нормально. Мама зайшла в супермаркет, почула вибухи, злякалася і хотіла вийти, але великий натовп зляканих людей почав бігти у магазин, сподіваючись там сховатися. Їй ледве вдалося вийти.

— Що ви відчували, коли покидали Бахмут?

— Того дня ніхто не почував сильного відчаю, адже всі думали, що це тільки на два тижні. Усім було сумно, але не надміру. Ми виїжджали на власному автомобілі, речей не змогли взяти багато, бо у мене є маленька сестра й половину машини зайняла тільки її люлька. А ще ж, як би не хотілося, а ти не помістиш в одну машину все те, що наживав упродовж життя. У багажник поскладали одяг, не змогли взяти з собою ні фотоальбомів, ні посуду, ні ще чогось. Їхали сім’єю: я, тато, мама, сестра й наш собака. Були дуже великі затори на виїзді з міста, величезна черга перед блокпостом: автівок п’ятдесят. Чи я здогадувалася, що більше ніколи не повернуся в цю квартиру: зовсім, ні. Їхали, посміхалися, жартували, думали, що через 2 тижні повернемося. 

— Куди ви поїхали?

— Ми поїхали до Павлограда, бо у батьків там були знайомі, які, за іронією долі, 2015-го року зі своїми дітьми виїжджали з-під обстрілів у Горлівці. Пам’ятаю, що вночі батьки розмовляли про війну, а я лежала в ліжку й ридала. Тому що хотіла додому. Мені було дуже страшно, бо я не знала чи побачу ще свого хлопця і друзів. Адже ми роз’їхалися, без перебільшення, по всьому світу. Зі своїми друзями я відтоді так і не бачилася.

— Чи повертався хтось зі сім’ї, або зі знайомих у Бахмут?

— Десь у серпні мій тато знову поїхав до Бахмута за речами. Ми дуже хвилювалися за нього, бо тоді у Бахмуті вже було гаряче. Він забрав фотоальбоми, дещо з одягу. Мій хлопець їздив у Бахмут з батьком, щоби забрати ще якісь речі. Я дуже за нього хвилювалася, бо коли він заїхав у Бахмут — у нього повністю зник зв’язок на добу чи близько того. Це було дуже страшно.

— Які речі, вивезені з Бахмута, є найціннішими для вас?

— Я з Бахмута вивезла свою зв’язку ключів і виходить так, що дверей і квартири немає, але ключі є. Для мене це символ того, що колись у мене було таке життя. Я завжди тримаю їх поруч, перевожу з міста до міста. До речі, трохи сумно розуміти, що ти іноді забуваєш свою адресу. Наприклад, приходиш кудись, де потрібно вказати бахмутську адресу й не можеш згадати номеру будинку чи квартири. Ой, а ще мене дуже засмучує те, що в Бахмуті залишився мій ведмедик. Коли мені виповнилося шість років, то батьки подарували мені великого ведмедика Колю. Я його дуже любила! З дитинства боялася блискавок і грому, тому брала цього ведмедика у ліжко й ховалася за ним. Так почувалася у безпеці. Але ми не змогли його вивезти й коли я побачила свою вигорілу квартиру, то почала плакати через те, що уявляла як він горить. Мені навіть здавалося, що йому дуже боляче було. 

— А можна вважати, що цей ведмедик є для вас символом дитинства, яке залишилося там?

— Можливо, так. Він був чимось дуже затишним та важливим для мене. Щоразу, як згадую про нього, то починаю плакати. 

— Як ви дізналися про те, що ваш будинок згорів? Що допомогло вам справитися з цією подією та пережити її?

— Весною 2023-го року я йшла вулицею й мені відправили фото на якому я побачила наш згорілий будинок. Почала плакати та відправила це батькам, дзвонити не стала, щоби не засмучувати ще дужче. Додому повернулася у максимально поганому стані, бо мої батьки дуже багато працювали заради цієї квартири. Це була наша відносно нова покупка. Певний час після цього усім нам було дуже погано, але ми один одного витягали з кепських станів. Майя усіх радувала, бо цікаво спостерігати те, як маленька дитина росте. А ще ж у кімнату мого хлопця було пряме влучання. Була кімната, а стала просто дірка. Складно було на це дивитися, тому з часом я перестала моніторити бахмутські новини.

— Які події, пов’язані з Бахмутом, були для вас найбільш травматичними?

— У вересні 2022-го року я прокинулася зранку й побачила, що горить Будинок культури. Для мене це було дуже боляче, адже в цьому приміщенні я проводила майже кожен день упродовж чотирьох років, оскільки займалася цирковим мистецтвом. У мене там було дуже багато хороших моментів, дуже багато спогадів. Ця подія спричинила депресивний стан із якого мене вивела моя сім’я, друзі та хлопець. Я дуже плакала за Будинком культури, особливо, коли побачила фото зроблені квадрокоптером: чорна будівля, без даху, прогорілий зал, повністю чорна сцена… усе вигоріло, усе чорне, взагалі нічого немає. Мені дуже боліло. Тим більше, тоді всі ще сподівалися, що вони повернуться додому, бо більшості ще було куди повертатися. А ще в моєму класі була дівчинка з якою ми сиділи разом у першому класі. Багато на той час спілкувалися. А потім я дізналася, що їх з мамою розшукують. Згодом побачила повідомлення про те, що їх знайшли мертвими на Краматорському вокзалі. Тоді я це теж кілька днів обдумувала, було тяжко. Не знаю чому, але передивлялася всі фото цієї дівчинки у соцмережах: ось вона стоїть посміхається і навіть не знає що через рік її не буде. Чи, наприклад, до 9-го класу в мене був однокласник з яким ніхто не спілкувався. Він тримався окремо від усіх. А коли почалася війна, то ми побачили новину про те, що СБУ затримало колаборанта. Ми впізнали на фото свого однокласника: його засудили за зраду держави. Згодом було доведено, що через нього загинуло щонайменше 50 людей. Ця людина сиділа за партою, переді мною, а потім контролювала й регулювала удари, які завдавалися по його ж місту.

— Чи загинув хтось з ваших рідних у Бахмуті?

— Ні, з моїх рідних — ні. Але друг мого батька з самого початку пішов на війну, воював під Бахмутом. У вересні 2022-го року тато дізнався, що він загинув і дуже засмутився. Їздив до Києва, щоб побути в нього на могилі. Його похоронили в закритій труні, тому дружина навіть не бачила свого чоловіка.

— Яке ставлення було до вас, як до біженців? 

— У Києві ми кілька місяців прожили у селі Головурів. Деякі люди прийняли нас дуже тепло, переймалися нами, піклувалися про нас, пропонували допомогу й фрукти, овочі за безкоштовно, за просто так. Але одна дівчина підійшла до мене й сказала, мовляв, добре, що у нашої машини дніпропетровські номери, а не донецькі, бо інакше її би подряпали. Мені стало неприємно й трохи страшно, бо я не знала, як інші люди будуть надалі нас сприймати. Чула фрази типу: «Надоєлі еті бєженци, понаєхалі» й розуміла, що так думає не одна людина, а багато. Через це також було дискомфортно. 

— Опісля того, як ви прожили певний час у Павлограді й відновили стабільність, чи стало легше вам проживати втрату Бахмута? 

— Якось у Павлоград дуже сильно прилетіло. Стояла ніч,  я лежала у себе в кімнаті на ліжку. Прозвучали дуже гучні вибухи. Я злякалася й пішла в кімнату батьків, де ми були втрьох: сестра, мама та я. А ще я міцно обіймала свого собаку Шона, бо боялася: якщо в наш будинок прилетить, то я більше ніколи його не побачу. Я дуже рада, що моя сестра весь час спала. Вибухи не припинялися і я сиділа, слухала. Було темно. Я уявила, що сиджу вдома у коридорі, у Бахмуті — майже у це повірила. А коли все затихло, то я пішла до себе в кімнату й мені цілу ніч снився Бахмут. Навіть пам’ятаю що мені приснилося: я ходжу нашою квартирою і там усе ціле. Дзвоню батькам і кажу: у нас все класно, квартира не згоріла, усе гаразд! Дивлюся у вікно й там усе теж добре. А після цього я прокидаюся у Павлограді й стає так нестерпно боляче. Узагалі, у Павлограді депресняки були дуже часто. Постійно крутилися думки в голові: «Хочу додому! Хочу повернути все, як було», але я намагалася триматися заради батьків, а вони трималися заради мене. Часто уявляла, що насправді, я у Бахмуті та йду в школу, чи до когось на день народження. Розгортала такі сюжети, але потім накривало усвідомлення того, що я у Павлограді. У Львові стало легше, бо я тут зайнята. Але все одно часто накриває, бо дуже багато тригерів. 

— Спасибі вам за розмову! Сподіваюся, що з часом травматичний досвід переживати стане легше й що він, принаймні частково, стьмяніє посеред приємних та радісних подій, які ви ще встигнете пережити тут, у Львові.