Законна петля: свобода слова в Україні та Леонід Кучма
Україна — держава, що пройшла через війни, геноциди, окупації та концтабори; держава, що кров’ю мільйонів заплатила за право бути на карті світу — святкує четвертий рік незалежності та готується до президентських виборів. Агітаційні плакати розклеєно, подарункові упаковки гречки роздано, календарики зі світлинами істинних лідерів думок за покликанням виборцям вручено. Інтрига бульбашкою надимається і лускає — нічого по собі не залишивши, окрім… мильного післясмаку. З-поміж двох кандидатів, з відривом у 7% відсотків перемагає Леонід Кучма, колишній прем’єр-міністр України та палкий поціновувач Комуністичної партії Радянського Союзу у відставці (чи ні?).
Розпочинається «правління» Кучми з низки реформ, які направлені на стабілізацію ситуації в економіці України, зокрема реалізовано сертифікатну приватизацію, розпочато реформу аграрного сектора. Необхідно зазначити що, у підсумку, президенту та його команді таки вдалося знизити показники інфляції з чотирьохзначних чисел до двозначних. Проте у кожній діжці меду є ложка дьогтю, а тут, радше, мова йде навіть не про ложку, а про цілісіньке корито, виставлене чи то людьми для свиней, чи то свиньми для людей. Словом, як «Колгоспом тварин» од Джорджа Орвелла не жонглюй, а все одно нічого неясно. Адже показна самовідданість політиків державі ще не перейшла межі такого ж показного самозречення й від того, вони змушені посилено піклуватися про свій фінансовий та майновий добробут. Відповідно, під бурхливі аплодисменти вітаємо в студії корупцію!
Український народ вивільнився з тенет «совка» й все, задля того, щоби привести до влади людину, що на посаді президента України безкарно вчиняє щонайменше два вбивства. Людину, що стає каталізатором для появи олігархату. Людину, що плює в обличчя демократії, зневажає базові чесноти й мораль, зрештою чинить непростиме — стає призвідником трагедії та наносить на історію нашої Батьківщини ще один шрам, який кровоточить і нині.
Чи можна мати певність, що Кучма, який дотримувався багатовекторної політики й обіцяв дві державні мови в країні, не тримав під ліжком збірника з визначними думками Леніна, або Сталіна? Можливо, свято повірив у те, що чинячи так же, як і вони — зможе добитися приголомшливого успіху? Приміром, забажав, щоби йому теж звели мавзолей, водили до нього екскурсії та кланялися, як єгиптяни своїм кішкам? Як би там не було, а Кучма, все-таки, прогадав. Вочевидь, таки вартувало йому піти до «Ванги» й з її допомогою спробувати поставитися до цього життя серйозніше й свідоміше.
Та він цього не зробив…
16 вересня 2000 року відомий опозиційний журналіст, засновник інтернет-медіа «Українська правда», Георгій Гонгадзе, сідає у автомобіль та безслідно зникає. Розпочинаються пошуки, унаслідок яких у Таращанському лісі, за 100 кілометрів від Києва, вдається знайти обезголовлене тіло, а згодом — рештки черепа. Встановлено, що вони належать Георгію Гонгадзе. 28 листопада 2000 року стало відомо про наявність певних авдіозаписів, що, зі слів керівника Соціалістичної партії України Олександра Мороза, містили докази причетності вищого керівництва України до вбивства.
Винуватці понесли відповідальність аж у березні 2005 року, за часів президентства Віктора Ющенка, але понесли не всі. Виконавці сіли у в’язницю, а замовники залишилися непокараними. Відомо, що саме Леонід Кучма наказав «прибрати» незручного журналіста, який занадто охоче займався розслідуваннями та докопувався до того, чого знати не мав.
Четвертий рік незалежності. XXI століття від дня народження Ісуса Христа. У центрі Європи, у демократичній країні, де панівною релігією є християнство — президент убиває журналіста, порушуючи свободу слова, усі засади демократії, усі можливі догми, заповіді, правила та норми. Матір залишилися без сина, дружина — без чоловіка, діти — без батька, а народ — без своїх очей, без своїх вух, без свого голосу.
Сліпий, німий, глухий народ, яким політики-перевертні грають, неначе ляльками у дитячому театрі. Лишень перед нами розгортається трагікомедія, що руйнівною ланцюговою реакцією таки позбавляє Кучми од нагрітого за два терміни місця.
І Кучма — живий, вільний, успішний і популярний. Від нього не відвернулися, його не забули, а радше, цілком навпаки — продовжуючи кликати на інтерв’ю і залучати до різноманітних акцій. Хочеться запитати: а де ж та справедливість? Де мораль? Етос? Вочевидь, зачинені в комірці на три ключі та занесені до Червоної книги України.
Ми не сміємо забувати про те, що довелося віддати Георгію і багатьом іншим національним героям за те, щоби ми жили у вільній країні, де ти можеш почуватися безпечно, затишно, так, як удома. І не сміємо пробачати та забувати провини тому, хто вчинив таку наругу, таке блюзнірство й розсіяв такий темрявний біль!
Герої не вмирають, а Україна таки є без Кучми! І мусимо дбати за те, щоби більше такого «Кучми» у нашій історії не було. Ніколи. Якщо закон патиця, у котрої два кінці, то знайдімо таким політикам, які сміють глумитися і знущатися над нашим народом, їхню «законну петлю».